Самарянка і жива вода

В Самарії, в полі, далеко,

Самотній колодязь стояв.

З нього воду не пили лелеки,

Промінь сонця у нім не блищав.

В глибині прохолодній, мій друже,

Хлюпотіли джерельця води.

І до нього натомлену душу

Спрага гнала спасіння знайти.

У спекотну й безлюдну ту днину,

Щоб прозорої взяти води,

Підіймаючи пил, по стежині

Самарянка спустилась сюди.

Бачить: стомлений біля криниці

Іудей спочивати присів.

- Жено, дай-но напитись водиці, -

Тихо й ніжно її попросив.

Не дала Йому пити. Сказала:

- Самарянка я, ти ж – іудей,

Тож розмови, повір, не чекала –

Так уже повелось між людей.

- Якби відала, - мовив Він, - мила,

Хто з криниці води зажадав,

То, напевно, сама б попросила,

Щоб живої води тобі дав!

- Як ти можеш мені воду дати,

В цій криниці ж така глибина?

Та й у Тебе нема чим дістати, -

Відповіла Ісусу вона.

- Яков, наш праотець, своїм дітям,

Внукам й правнукам воду лишив…

Не могла слів Христа зрозуміти,

Та Господь далі мову повів:

- До колодязя мусиш ходити

Й для життя кожен день воду брать.

Я ж тобі дам живу – будеш пити,

І не будеш від спраги страждать.

Здивувалася жінка й сказала:

- Тож мені дай тієї води,

Щоб я спраги довіку не знала,

Щоб черпати не йшла більш сюди.

Довго ще їх тяглася розмова,

Та не стану її сповіщать.

Не про те я вести хочу мову,

Просто хочу тебе запитать:

Чи зустрів на шляху ти Ісуса?

Чи живої води попросив?

Якщо «ні» - я за тебе молюся,

Щоб Господь твої очі відкрив.

Щоб прийшов ти до Нього напитись

І щоб прагнув живої води,

Щоби серце могло в ній зцілитись,

Щоб ти з Господом був назавжди.

Та вода – слово Бога живого,

В тій воді – тайна смерті й буття,

А в глибинах Писання святого

Б’ють джерела у вічне життя!